Читать онлайн книгу "Камінний хрест. Новели"

Камiнний хрест. Новели
Василь Семенович Стефаник


Рiдне
Героi творiв Василя Стефаника (1871–1936) опиняються в межовiй ситуацii, iхнi трагедii новелiст переживае як власнi («І все, що я писав, менi болiло»). Письменник уживае покутський дiалект, передае живi, як саме життя, образи трагiчноi дiйсностi, якi неможливо було б вiдтворити лiтературною мовою. До видання увiйшли новели зi збiрок «Синя книжечка», «Камiнний хрест», «Дорога», «Мое слово» та iн. Автор зачiпае теми самотньоi старостi та трагедii зайвих ротiв у бiдних селянських родинах («Сама-самiська», «Ангел», «Осiнь», «Катруся», «Новина»), емiграцii за океан галицького селянства на межi XIX та XX ст. («Камiнний хрест») тощо. Твори В. Стефаника перекладено багатьма мовами свiту.





Василь Стефаник

Камiнний хрест

Новели



Серiя «Рiдне» заснована у 2020 роцi

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова



© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020


* * *


У виданнi збережено основнi особливостi лексики, синтаксису та орфографii авторського тексту




Синя книжечка





Синя книжечка


Отой Антiн, що онде п’яний викрикуе на толоцi, був все якийсь нещасливий. Все йшло йому з рук, а нiщо в руки. Купить корову, та й здохне, купить свиню, та й решетину дiстане. За кожний раз отак.

Але як умерла йому жiнка, а за нею i два хлопцi, та й Антiн як не той став. Пив, а пив, а пив; пропив букату поля, пропив город, а тепер хату продав. Продав хату, взяв собi вiд вiйта синю книжку службову та й мае йти десь найматися, служби собi шукати.

Сидить отам п’яний та й рахуе, аби село чуло, кому продав поле, кому город, а кому хату.

– Продав – та й авус! Не мое – та й решта! Не мо-о-е! Ей, коби дiд мiй та пiдвiвси iз гроба! Моспане, штири воли як слимузи, двацiть штири морги поля, хати на цiле село! Все мав. А онука, адi!

Показував селовi синю книжечку.

– Ой, п’ю та ще буду. За свое п’ю, нiхто до того рихту не мае. А вiн менi каже: мой, грунт прiсцев-ес! Печетку прибивае та й картае! Е, я ще не таких вiтiв видiв.

– Аби тобi так умирати легко, як менi гезди легко!

– Йду я з хати, геть цалком вже вiходжу, та й поцiлував-сми порiг, та й iду. Не мое – та й решта! Бий, як пса вiд чужоi хати! Можна – проши. Було мое, а тепер чуже. Вiходжу надвiр, а лiс шумить, словами говорить: верниси, Антоне, до хати, верниси, мой!

Антiн б’еться обидвома кулаками в груди, аж гомiн селом iде.

– Знаете, туск такий прiшов, що раз туск! Входжу назад до хати. Посидiв, посидiв, та й вiходжу – не мое, що маю казати, коли не мое…

– Аби так моiм ворогам конати, як менi було iз своi хати вiступати!

– Вiходжу я надвiр та й нi, таки обмарило. Дзелений мох на хатi, треба би ii пошивати. Камiнь вода – не я тебе буду, небого, пошивати. Камiнь – аби камiнь, та й розпук би си iз желю!

Антiн по цiм словi гатить руками у землю, як у камiнь.

– Сiв я на приспу. Ще небiжка мастила, а я глину тачками возив. Лиш хочу встати, а приспа не пускае, ступаю – не пускае. А менi жель, не жель, нi! Але таки гину… Сиджу я та реву, так реву, якби з нi хто паси дер. Люди ззираютьси на покаянiе.

– Адi, отам коло ворiт та пiп прощi казав. Увес мир плакав. Поредна, каже, жона була, працовита…

– Перевертайтеси в гробi, небожета, б-м лайдак. Пропив-ем усе що до нитки. І полотно пропив. Чуеш, Марiе, та й ти, Васильку, та й ти, Юрчику, тепер дедя ме у рантухових сорочках ходити та жидам води доносювати…

Антiн тепер показуе на вiйтову хату.

– Але вiтиха – добра жiнка. Вiнесла ми хлiб на дорогу, аби вiт не видiв. Най пан Бог твоiм дiтем годить, де си поступ’ють. Най вам Бог усiм дае лiпше, як менi…

– На який гатунок я маю на чужi приспi сидiти? Іду. Лиш поступив-ем си, а вiкна в плач. Заплакали, як маленькi дiти. Лiс iм наповiдае, а вони сльозу за сльозов просiкають. Заплакала за мнов хата. Як дитина за мамов – так заплакала.

– Обтер-ем полов вiкна, аби за мнов не плакали, бо дурно, та й вiдступив-ем цалком.

– Ой легко, як камiння гризти. Темний свiт навперед мене…

Антiн обводить рукою довкола себе.

– Є ще гезди грошi, але буду пити. З нашими людьми нап’юси, з ними пустю. Най знають, як iз села-м вiходив.

– Адi, в пазусi маю синю книжечку. Оце моя хата, i мое поле, i моi городи. Іду собi з нев на край свiта! Книжечка вiд цiсаря, усюда маю дверi втворенi. Усюда. І по панах, i по жидах, i по всекi вiрi!




Виводили з села


Над заходом червона хмара закаменiла. Довкола неi заря обкинула своi бiлявi пасма, i подобала та хмара на закервавлену голову якогось святого. Із-за тоi голови промикалися промiнi сонця.

На подвiр’i стояла гурма людей. Вiд заходу било на них свiтло, як вiд червоного каменя, – тверде i стале. З хорiм iще сипалося багато народу. Як вiд умерлого – такi смутнi виходили.

За людьми вийшов молоденький парубок iз обстриженою головою. Всi на нього дивилися. Здавалося iм, що та голова, що тепер буяла у кервавiм свiтлi, та мае впасти з плiч – десь далеко на цiсарську дорогу. В чужих краях, десь аж пiд сонцем, впаде на дорогу та буде валятися. Мама стояла на порозi.

– Ти вже йдеш, синку?

– Йду, мамо.

– А ти ж на кого нас покидаеш?

Жiнки заплакали, сестри руки заломали, а мама била головою до одвiрка.

Пiдiйшов до сина тато.

– Сiдаймо, синку, на фiру, бо колiю спiзнимо.

– Ще цу нiч переначуй у мене, синку. Я тебе так гiрко пiстувала, дула-м на тi, як на рану… Я тебе разом з сонцем вiрiдю i плакати не буду. Переначуй, переначуй, дитинко!

Взяла сина за рукави та повела до хати.

Мир подався д’ воротям. Незабавки вийшла мама з сином. Твар мала блiду як крейда.

– Синку, – питався тато, – а менi хто, небоже, кукурудзки вiсапае?

Хлопи заревiли. Тато впав головою на вiз i трясся, як лист.

– Гай, ходiм.

Мама не пускала.

– Миколайку, та не йди-бо! Та заки ти оберенешси, то пороги в хатi поскривлюютьси, то вугли погниють. Мене не застанеш уже, i, вiдай, сам не прийдеш.

Ймила сина за ноги.

– Волiла бих тi на лаву лагодити!

Пiшли.

Хто стояв коло ворiт, то йшов рекрута вiдводити.

Переходили лiс.

Листя встелило дорогу. Позагиналося у мiдянi човенця, аби з водою осiнньою поплисти у ту дорогу за рекрутом. Лiс переймав голос мамин, нiс його у поле, клав на межi, аби знало, що як весна утвориться, то Миколай на нiм вже не буде орати.

За лiсом стали в полi. Рекрут взявся прощати з селом:

– Бувайте здоровi i своi i чужi. Як чим докорив-ем, то забудьте, але благословiть у далеку дорогу.

Всi поскидали капелюхи.

– Повертайси здоровий назад та не забавлейси.

Син з татом сiли на фiру. Мама ймилася руками за колесо.

– Синку, озми мене з собов. А нi, то буду полем бiчи направцi та й тебе здогоню.

– Люди добрi, озмiть-ко жiнку, бо руки собi поломить.

Люди силомiць вiдтягли вiд воза i держали. Фiра рушила.

– Йди здоров, Миколаю! – кричала громада.

Тоi ночi сидiла на подвiр’i стара мама та захриплим голосом заводила:

– Вiдки тебе вiзирати, де тебе шукати?!

Доньки, як зазулi, до неi говорили.

Над ними розстелилося осiнне склепiння небесне. Звiзди мерехтiли, як золотi чiчки на гладкiм залiзнiм тоцi.




Стратився


Колiя летiла у свiти. У кутику на лавцi сидiв мужик та плакав. Аби його нiхто не бачив, що плаче, то ховав голову у писану тайстру. Сльози падали, як дощ. Як раптовий, падали, що нараз пуститься, та й незабавки уймаеться.

Твердий такт залiзницi гатив у мужицьку душу як молотом.

– Та ще снив ми си недавно. Десь я беру воду з керницi, а вiн десь на самiм сподi у такi подертi кожушинi, що Господи! Тут-тут утопитьси. «Миколайку, синку, – десь я ему кажу, – а ти ж тут що дiеш?» А вiн менi вповiдае: «Ой дедю, не годен я у воську вiбути». Кажу я ему: «Терпи, та навуки бериси, та чисто коло себе ходи. Та й, адi, вже навчивси…»

Одна велика сльоза покотилася долiв лицем та й впала на тайстру.

– Їду до него, та знаю, що вже го не застану. Але ци буде до кого вернутиси? Бiгла за мнов полем, кервавими сльозами просила, аби i взети. Ноги i посинiли вiд снiгу, верещила як несповна розуму. Але-м нагнав конi та й прiмкнув. Може, де там серед поля вже домерзае… Було стару взети. А нам же тепер чого треба? Най грошi йдуть, най худоба з голоду гине! Таким трупам, як ми, та нащо нам? Торби най пошие, та пiдемо просючи межи люди у то мiсто, що Миколаева могила у нiм буде.

Притулив лице до шибки, та й сльози по вiкнi спливали.

– Ой стара, тото-м дiждалиси на сивий волос вiнка! Тото, небого, десь б’еш головов у стiни, тото до Бога ридаеш!

Старий схлипав, як мала дитина. Плач i колiя вiдкидали сивою головою, як гарбузом. Сльози плили, як вода з нори. Мужиковi причувся голос його староi, як вона бiжить боса та просить, аби ii взяв з собою. Але вiн конi батогом та батогом. Лиш зойк чути по полю, але далеко.

– Набезпешно вже i не застану. Коби ще мене спретали разом з Миколов у могилу. Най би-м гнили разом, як вкупi не можемо жити. Най би над нами i пес не гавкнув на чужi сторонi, але най бих укупi були! Де ж вiн сам буде в чужi чужиницi!

Колiя бiгла свiтами.

– А шкода, що-с був урiс, як дуб. Бувало, що озме в руки, та й горить му у тих руках. Було одну втети ще малому…

Колiя добiгала до великого мiста.

Виходив iз людьми. На вулицi лишився сам. Мури, мури, а мiж мурами дороги, а дорогами тисячi свiтил в один шнур понасилюванi. Свiтло у пiтьмi потопало, дрожало. Ось-ось впаде, i чорне пекло зробиться.

Але свiтила пускали корiння у пiтьму i не падали.

– Ой Миколайку, кобих тi хоть умерлого видiв. Вже i менi, синку, тут буде амiнь!

Сiв пiд мур. Тайстру поклав на колiна. Сльози вже на неi не падали. Мури подавалися один д’ одному, свiтила сходилися всi докупи i грали барвою, як веселка. Замкнули мужика, аби його добре оглянути, бо вiн з дуже далеких краiв сюда завандрував. Став дощ накрапати. Ще гiрше скулився та й взявся молити:

– Матiнко Христова, усiм добрим людем стаеш на поратунок. Николаю светий… – та й бився в груди.

Полiцай надiйшов та й справив до касарнi.

– Пане вояк, а то тутечка умер Миколай Чорний?

– Вiн повiсився у вiльхах за мiстом. Тепер лежить у трупарнi. Йдiть тiею вулицею вдолину, а там хтось вам покаже.

Вояк пiшов дальше вартувати. Мужик лежав на вулицi та й стогнав. Як пролежався, то пiшов вулицею вдалину. Ноги делькотiли, як пiдвiянi, i шпоталися.

– Синку, синку, та й ти стративси!.. Скажи менi, синку, що тебе у грiб загнало? Нащо ти душу стратив?! Ой привезу я розрадочку мамi вiд тебе. Марне пропадем.

У трупарнi на великiй бiлiй плитi лежав Миколай. Гарне волосся плавало у кровi. Вершок голови вiдпав, як лупина. На животi був хрест, бо навхрест пороли та позшивали.

Тато припав на колiна у ногах Миколая та молився. Цiлував ноги сина, бив головою у плиту.

– Ой дитинко, ми тобi з мамов весiле лагодили та музики наймали, а ти собi геть вiд нас пiшов…

Потiм пiднiс трупа, обiймив за шию та й питався, як коли би радився:

– Скажи ж менi, кiлько служеб наймати, кiлько на бiднi роздати, аби тобi Бог грiха не писав?..

Сльози падали на трупа та на бiлу студену плиту. Плачучи, убирав сина на смерть. У бiленьку мережану сорочку, у пояс вишиваний та в капелюх iз павами його убрав. Писану тайстру поклав пiд голови, в головах поклав свiчку, аби горiла за страчену душу.

Такий годен та гарний парубок у павах! Лежав на студенiй мармуровiй плитi та гейби усмiхався до свого тата.




У корчмi


Коло довгого стола сидiв Іван та й Проць. Котили по столi завзятi слова i, схилившися, слухали, що стiл говорить. Нарiкали та й пили. Проця жiнка била, а Іван його вчив бути паном жiнцi.

– Ого, вже най того вола шлях трафить, що го корова б’е! – казав Іван. – Якби нi жiнка мiзинним пальцем кинула, та й бих капурець зробив, на винне яблуко бих розпосочив! Мой, та же це покоянiе на увесь свiт, аби жiнка лупила чоловiка, як коня! Але я би ii борзо спамнетав, так бих спамнетав, що би не памнетала, куда ходить. Вiострив би-м сокиру на точилi, та й бих руки по лiктi обрубав. Лиш раз, два – та й руки гара?вус!

Сказав оце Іван та й здоймив руки вгору, як коли би мав гадку злетiти. Подав голову взад, очi вп’ялив у Проця та чекав, що Проць йому скаже.

Проць помахував головою та й нiчого, сирота, не казав, бо що мав казати, коли все правда.

– Мой, ти, паршеку, не телепайси над книжков, як шибеник на грабку, але давай, бре, горiвки. Я платю, а ти давай, бо мiй кременал, а твоя смерть! Не гиндлюй зо мнов, але сип тоi браги… – казав Проць та й бив кулаком у стiл.

Жид смiявся, наливаючи горiвку. Газди стали пити. Нахилювалися до себе i вiдхилювалися, як би двi галузцi, що ними легенький вiтер колише.

– Та гадаеш, – казав Іван, – що бих чекав на шандарiв, аби нi брали? Лиш бих руки обрубав, та й сардак на себе, та й на мелдунок. Встид за встид, але би-м сказав панам, що нi жiнка била, а я руки обтев. Може би-м, яку днину посидiв, а може бих, i годину не пацив…

По цiм словi пили горiвку. Так гiрко пили, як кров, кров свою – так кривилися.

– Процю, брате… видиш, п’емо горiвку, ти мене честуеш, але п’емо свою працу, свою кервавицу. Кров свою п’емо, жидам бенькарти годуемо. Але радю тобi, щире тебе наказую, припри собi жiнку, най вона до тебе руки не протегае. Мой, таже ти смiхом став по селу, жiнка б’е та духу наслухае, а ти газдов маеш бути?! Я би таку жiнку дзумбелав, та в ступу бих запрегав, та канчук дротений з клинка бих до неi стегав!

Іван виймив грошi i хотiв заплатити горiвки, але Проць змiв грошi на землю, бо дуже розсердився.

– Іванку, чьо мене, бре, пореш без ножа? Я маю охоту тебе зачестувати, бо ти мене, як якись казав, як мама рiдна на добре радиш. Не тич менi гроший, але пий.

Та й знов пили.

– Або говори з нев по добро! Як прийдеш додому, та й кажи жiнцi так: «Мой, жiнко, де ти менi прицегала? Ци на смiтю, ци в церковi? Ци рабiн нас вiнчев, ци ксьондз слюб давав? Ти до мене руки протегаеш, а я ручки втну. Адi, внеси столець та й сокиру, та й мемо рахуватиси…» Так ти ii заповiдай, та, може, напудиш…

– Іванку! Ти, небоже, моi жiнки не знаеш. Таже вона така тверда на серце, що би ката не збояласи. Я чесом хочу i дати огрозу, але вона, що мае пiд руками, та як нi впоре! Аби i дохторi так по смертi пороли! «Ти марнотрате, – каже, – ти що видиш та до коршми тегнеш, та ще мене хоч збиткувати?!» Але кажу ти, що я такий вiд неi битий, такий парений, що прийде ми си вiд хати йти. Але кажу, може, i Бог руки без мене усушить, може, я допросюси цего у Бога…

– Чекай на Бога, чекай, дурний, а вона ме бити, аж на вiтер здоймати. О, вже ти такий газда своi жiнцi, як вербовий занiз у ярмi. Плюнути не варт на такого газду!

Проць закашлявся, аж посинiв. Іван поклав оба кулаки в зуби та й гриз. Потiм скреготав зубами на всю коршму.

– А суда ж, арендарю. Мой, жиде, ти вчена голова та тому з нас шкiру лупиш; скажи менi, ци е такий паруграф, аби жiнка чоловiка била? Ци е такий рихт? Ти читаеш у книжках, аж скаправiв-ес, то десь там воно повинно найтиси. Як цiсар такий паруграф написав, най я знаю. Бо як цiсар таке право вiдав, то най моя також мене б’е. Руки складу навхрест, а вона най бучкуе. Як право цiсарське, то мае бути цiсарське.

Жид казав, що такого права не дочитався. А Процевi казав, що повинен йти додому, бо жiнка буде сварити.

Проць плюнув, пролупив очi й довго дивився на жида. Хотiв сварити, але обмiркувався та й встав з лави.

Ідучи додому, горланив на цiле село:

– Коли ж бо не боiтьси, що сине за нiхтем, не боiтьси…

– Але я руки обiтну, ек вербу пiдчiмхаю! А це ж куда? Як прийшла, то був бузьок на хатi, а тепер? Де, де тому край?

Чути було, як Проць приспiвував: «Де, де-е, та де тому край?..»

Як доходив до хати, то замовкав, а на воротях геть затих.




Лесева фамiлiя


Лесь своiм звичаем украв вiд жiнки трохи ячменю i нiс до коршми. Не нiс, але бiг до жида i все обзирався.

– Ого, вже бiжить з бахурами, бодай же сте голови поломили! Коби забiчи до коршми, бо як допаде, та й знов буде рейвах на цiле село.

І побiг з мiшком на плечах. Але жiнка з хлопцями доганяла. Вже перед самою коршмою хапнула за мiшок.

– Ой не тiкай, ой не бiжи, не розноси мою працу з-межи дiтий!

– А ти, мерзо?, знов хочеш робити веймiр на всi люди! Лице би-с мала!

– Лица я iз-за такого газди не мала, та й не буду мати! Давай мiшок та пропадай. А нi, то будем тi бити, буду тi бити з дiтьми насеред села! Най буде покаянiе на увесь свiт! Давай!

– Ти, стара лерво, та ци ти здурiла? Та я тебе i бахурiв твоiх повiшiю!

– Андрiйку, синку, лиш по ногах, лиш по ногах, най вам хлiбець по жидах не розносить! Так бийте, аби-сте ноги поломили. На калiку то ще заробимо, але на пiяка ми не годнi наробити!

Вона говорила до своiх хлопцiв, що стояли з бучками i несмiло дивилися на тата. Андрiйко мав, може, десять рокiв, а Іванко з вiсiм. Вони не смiли приступити i бити тата.

– Бий, Андрiйку, я буду тримати за руки. Лиш по ногах, лиш по ногах!

І вдарила Леся по лицi. Вiн поправив ii ще лiпше, аж кров потекла. Тепер хлопцi пiдбiгли i почали валити бучками по ногах.

– Лiпше, синку. Увалiть му ноги, як псовi, аби тегав за собов!

І плювала кров’ю, i синiла, але тримала за руки.

Хлопцi вже зважилися, i пiдбiгали, як щенюки, i били по ногах, i вiдбiгали, i знов били. Майже бавилися, майже смiялися.

З коршми вибiгло кiлька людей.

– Мой, та же цего ще нiхто не видiв, вiдколи свiт! Адi, як б’ють, ще цицка коло рота не обiсхла. Покаянiе на увесь мир!

Хлопцi били як скаженi, а Лесь i Лесиха стояли закаменiлi, покервавленi i не рушалися з мiсця.

– Мой-ня, хлопцi, таже ви пiрветеси коло дедi…

– Було брати довшi буки, аби-сте лiпше доцегали…

– Бийте по головi дедю, у розум, у тiмне…

Отак викрикував якийсь п’яний з-перед коршми.

Лесь кинув мiшок на землю i став як дурний. Вiн такого нападу нiколи не сподiвався i не знав, що робити. Врештi ляг на землю i скинув киптар.

– Андрiйку, та й ти, Іванку, йдiть тепер бийте, я анi кинуси. Ви ще малi, та вам тежко пiдбiгати. Гай, бийте…

Хлопцi стояли подалiк i дивно дивилися на тата. Поволеньки покидали бучки i дивилися на маму.

– Та чому iх не заставляеш, аби били, адi-м лiг – бийте!

Лесиха заревiла на все село.

– Що я, люди, винна? Я б’юси по ланах з дiтьми на сухiм хлiбцi, та що я уторгаю, то вiн все до коршми вiносить. Я, люди, не можу нiчо заробити через него, бо не можу хати лишити. Таже вiн лишив нас без драночки у хатi. Що залямить та й до жидiв за горiвку несе. Я не годна наробити i на дiти, i на жидiв. Най си дiе, що хоче, але я вже не годна…

– Та ж бийте, i пальцем не кину!

– Най тебе, чоловiче, Бог пiб’е, де ти нам вiк пустив марне i дiти осиротив! Та ти нас тiлько набивси, що ми нiколи з синцiв не вiходимо, як воли з ярма. Таже я не можу горшечка у хатi затримати, бо все вiбиваеш. А кiлько я з дiтьми ночувала на морозi, а кiлько ти лишень вiкон набивси? Нiчо ти не кажу, най тi Бог скарае за мене та й за дiти! Ото-м собi долю в Бога вiмолила… Люди, люди, не дивуйтеси, бо не знаете.

Взяла мiшок на плечi та й поволiклася додому з дiтьми, як пришиблена курка.

Лесь лежав на землi i не рушився.

– Але пiду до кременалу, на вiчний кременал пiду. Раз! Такого нiхто не чув та й не буде чути. Таке вiстрою, що земля здрiгнеси!

І лежав, i свистав завзято.



Лесиха повиносила все з хати до сусiдiв. На нiч лягла з дiтьми спати в городi, у бур’янах. Боялася п’яного Леся, що вночi прийде. Дiтям постелила мiшок i накрила кожухом. Сама чипiла над ними у сердачинi.

– Дiти, дiти, що мемо робити? Тото-м вам постелила сегоднi на увесь вiк! І пiмрете, та слави не збудетеси! Не годна я цего за вас вiдмолити…

І плакала, i наслухала, чи Лесь не вертае.

Небо дрожало разом зi звiздами. Одна впала з неба. Лесиха перехрестилася.




Мамин синок


В суботу рано вибiгла Михайлиха за порiг хати i заговорила до себе дзвiнким голосом:

– Ба, не знав, де бахур подiвси? Десь воно ландае, десь воно нишпорить по дворi, як курка. Ану, ци би ти его вдержела у хатi? Зчесала бих бахура, та й нема.

За хвилю пiшла до стодоли подивитися, чи коло Михайла нема бахура.

– Ото, в тебе також розум?! Не наженеш хлопця до хати, але коло себе тримаеш на студенi. Ходи, Андрiйку, до хати, та дам яблуко таке червоне, що аж!

– Не йди, дурний, бо мама бреше, мама хоче чесати, та й гулить тебе, – сказав i зареготався Михайло.

– Цес чоловiк, бiгме, вiстарiв розум! Таже дитина отут замерзне коло тебе. Не слухай, Андрiйку, дедi, бо дедя дурний, але ходи до хати, а я тебе зчешу та й дам булку та й яблуко. Ая!

– Коли ви не дасте.

– Ходи, ходи, бiгме, дам.

Та й взяла за руку та й повела до хати.

– Я тебе файно вiмию, вiчешу, а завтра пiдеш зо мнов до церкови. Мама таку файну сорочечку i поясок дасть. Всi будуть дивитиси та й муть казати: адi, який Андрiйко красний!

– А яблуко дасте, ма?

– Дам, дам, богато.

– А булку?

– Та й булку…

– А до церкови озмете?

– Озму, озму…

– То чешiть.

І мама взяла мити голову Андрiйковi. Цятки води спадали поза ковнiр, i Андрiйко ледви витримував, аби не плакати.

– Тихонько, тихонько, мама так файно вiмие, вiмие! Личко буде, як папiрчек, а волосе таке, як лен. Над усi хлопцi будеш найкращий!

– Коли-бо кусае…

– Мама геть вiчеше, нiчо не буде кусати. Так легонько буде, що ей, де!

– А як вiчешете та й дасте булку та й яблуко, то пустите надвiр?

– А що ж, уберу тебе, та й пiдеш геть далеко, геть, геть…

– Добре, я пiду до вуйниного Івана.

Мама Андрiйка вимила, та й взяла на колiна, та й чесала.

– Ма, а коло дедi е кiт, та й таких миший ловить та й душить.

– Бо мишi зерно трубять та шкоду робля…

– Нащо шкоду?

– А би не було що молотити та й молоти.

– А що ж вони iде?

– Таже зерно…

– Як?

– Е, з тобов не договорив би си… Треба, аби тi дедя увечiр пiдстриг, бо, адi, яке патлате волосе.

– По-парубоцьки, ма?

– Аякже, таже ти у мене парубок.

– Та й видиш, що вже, а ти не хочеш нiколи давати чесатиси. Ану-ко подивиси в дзеркало, як файно?

Андрiйко виглядав як скупаний, волосся спадало маленькими бiлими нивками на чоло i шию. Очi були синi, а губи червонi. Мама дала йому яблуко i булку, вiн сховав у пазуху.

– Я хочу до вуйни.

– Уперед з’iж яблуко, та потiм пiдеш, бо хлопцi вiдоймуть.

– Я не покажу. Хочу до вуйни.

– То йди про мене.

Вбрала його в чобiтки, в свою кожушинку, в татiв капелюх та й пустила надвiр.

– А дивиси, аби-с упав, а то буду бити…

Сiла в хатi шити.

– Не бiси, такий мудрий, як старий. Не мав би си в кого вдати! Вiкапаний Мiхайло. А зараз упоминаеси заплати за чесане.

І мама всмiхнулася i шила далi.

– Коби здоров рiс та чемний. Мае три роки та й геть оченашу береси. Такий старогрецький, а такий пустек, що хату догори ногами здоймае. Так не раз допече, що мус бити. Якби не бив, то нiчо би з него не було.

Пiдняла голову, глянула у вiкно.

– Це вже вполудне, а Мiхайло ще не входить полуднувати. А бахура нема. Десь, певне, чипить на снiгу та й ме кашляти…

Вечором сидiв Михайло на лавi та й держав на колiнах Андрiя. Вогонь палахкотiв у печi i освiтлював хату червоним свiтлом. Михайлиха сидiла перед печею та варила вечерю.

– Ти зiйшов, старигане, на дiточий розум, та лиши дитину в супокою, не пiдкидай ним, як гарбузом. Йди, Андрiйку, до мами.

– Коли я не хочу.

– А ти чий, дедiв чи мамин? – питав Михайло.

– Дедiв…

– А кого меш бити?

– Маму.

– А ти, пiдвiяний, та я тобi яблука та булки даю, а ти меш мене бити!

– Дедя тобi купить богато яблук, бо ти дедiв.

– Ой, ци ни цес дедя тобi купить? Ти би нiколи не видiв нiчо.

– Ану-ко покажи, як ти меш iхати у воську на конi?

Хлопець сiв на поривач i брикав по хатi.

– Доста, доста, Андрiйку, на тобi солiмку та пiнку з молока збирай.

Андрiй опинився коло печi i збирав пiнку.

– Мо, Андрi, а ти що купиш мамi?

– Червонi чоботи.

– А дедивi?

– Дедивi нiчо не хочу.

– Файний синок мамин.

Михайло взяв його знов на колiна.

– Ти як називаешси?

– Андрiй Косминка.

– А хто ти е?

– Луский радикал.

– Добре. А куди ти поiдеш?

– До Канади.

– На чiм поiдеш?

– На такi шiфi, як хата, великi, таким морем широким, широким, геть, геть…

– А дедю озмеш з собов?

– Озму дедю, та й маму, та й Івана вуйного, та й геть поiдемо…

– Йди, йди не зiцiруй хлопця та не бери на акзамент, бо ще всне без вечерi.

– Але помiркуй, який бахур мудрий, геть все знае!




Майстер


То як часом майстер напився в саму мiру: нi замало, нi забагато, то розказував одну подiю зi свого життя. Всi, що були у коршмi, слухали його з увагою, навiть i жид слухав.

– Та я вам, мой-ня, не буду нi цеi, нi тоi городити. Був-ем майстер, був-ем газда – цiле село прикаже. Тепер я лайдак, най i це село прикаже… марного слова не скажу. Не скажу, бо що правда, то не грiх. Але як то воно на мене впало? За оце ви питайте…

– Прийду до газди, обдивлюси по матрiянi, по пляцовi, проб’ю торг, могорич вiп’емо – та й до роботи! Плюну у жменi, сокиру в руки, та й дивиси, а будинок, як дзигарок, вiрiс на подвiр’ю. З котрого хоч боку заходити – дзигарок.

– Вiду в недiлю з церкови, йду додому та й нютую собi в головi, що най лиш пожию з десiть рокiв, та й село геть перебудую. Так перебудую, що не жель буде у него зайти…

– Дома пообiдаю та й йду в поле на жито подивитиси. На битi горi обернуси, глипну на село, а моi, моспане, будинки, як та птаха легка, що ледве землi доторкаеси. Як стану, як глипну, то так менi весело, як мамi, що дивитьси на своi дiти. А так менi легко, що сто миль перелетiв бих…

– А так менi Бог годив, що що загадаю, та й маю. Я собi нивку купив одну, ба й другу, я собi коровку, овечки. Годило, у руки йшло, як з води йшло.

– А мама, бувало, припадають коло мене та приповiдають:

«Ой, синку, тото тi Бог файний талан дав у руки, нема такоi днини i години, аби-м Боговi свiтому не декувала за тебе». Кажуть: «Старий, старий, а встань-ко та подивиси на нашого Івана, який вiн газда?» А жiнка слухае тото та, як скрипочка, увихаеси по хатi…

На цьому мiсцi Іван випростовувався, лице його пашiло великою радiстю. Тi, що його слухали, дивилися на нього якось смутно, але мовчали. Іван iх завойовував своею бесiдою. Робив iз коршми церкву.

– Але потiм, братя, пiшло все комiть головою. Якби взев на долоню пiр’е та й подув, то так пiшло все. Не лишилоси нiчо навкруг пальця обвити…

– Прийшов одноi недiлi чоловiк з Луговиськ та й каже: так i так, ксьондз наш закликае вас до себе. Зiбрав я си та й iду. То не далека украiна, та й приходжу до лугiвського ксьондза.

– А щось менi вже дорогов на душi потенькувало. Приходжу, поцулував ксьондза в руку, а вiн менi каже, що так i так, у нашiм селi треба нову церкву класти. Ми, – каже, – не погодилиси з тим гуцулом, що кладе церкви, а чули-м, що ти добрий майстер, та й порадили-м си, аби ти нам клав церкву.

– Як я, знаете, це вчув, та й на мене пiт збив, як коли на слабу худобину. Адi, сегоднi ще не помнетаю, що я на то сказав ксьондзовi, як я iз хати вiшов? Щось нi обмарило…

– Вертаюси додому, а менi то чорно, то жовто перед очима, вiтер нi iз нiг згонить. А в головi – як коли би цигани клевцами гатили. Але гадка гадку рiвно пошибае. Десь я собi думаю: мой, таже це не стодола, таже тут, бре, тисiчi дають на своi руки, таже церкву люди виде iзо всiх селiв. Такий я страх дiстав, що най Бог боронить! Отак як би нi хто сокиров зарубав у голову…

– Приходжу я додому, та й анi жiнка, анi дiти менi не милi. Нiчо я нiкому не кажу – мну в собi.

– Лiг я спати. Спю як камiнь, спю – не вiсиплiюси. А менi снитьси, що я десь у вишневiм саду лежу та на сопiвку граю. Вишнi зацвiли, аж молоко капае, а я лежу та на сопiвку граю. Але десь коло того саду вчиниласи церква, я ii десь вже поклав, а вона коло саду вчиниласи. Як нараз десь не загримить, як коли би гора завалиласи! А то церкова розлетiласи на порох. Тот дзвiнок, що на самi горi стоiть, десь так дзвонить, але так желiсливо, що аж! Сам дзвонить. Десь я хочу пiдвестиси, а то мене церква геть привалила. Десь вода велика вчиниласи, десь по водi ворiн, ворiн таких пливае, що вода чернiська. А дзвiнок на горi форт дзвонить, i церкви нема, а дзвiнок на горi все дзвонить…

– Десь я кричу ратунку, та й мене збудили та трохи спамнетали.

– Дальше нiчо не тем’ю. Доста того, що-м вiлежев три мiсiцi, та й потiм нiчо з мене не зробилоси…

– Гуцул поклав-таки церкву в Луговиськах, а мене свiта збавив, збавив навiки…

Далi майстер не розповiдав своеi iсторii, бо всi знали, що потiм сталося.

Врештi i не мiг розповiдати, бо, дiйшовши до цього мiсця в оповiданнi, клав наперед себе пляшку горiвки i пив понад мiру. Зате тi, що дотепер слухали його i мовчки сидiли, розбалакувалися i жалували майстра.

– То видите, чоловiк ба сеi, ба тоi собi загадуе, а то все Божа мiць. У Бога нема, що цес файний, а цес старий, а цес бiдний, у Бога всi однакi; що мае Бог дати, то дасть i найбiднiшому i найбогатшому…

– Та вже воно правда, що вiд Божоi моцi нiхто не сховаеси, але бо десь такi люди е, що чоловiка збавлеють. Адi, гуцул поробив му якусь бiду, ци пiдсипав, ци розум зав’езав, та й що з чоловiка зробилоси? Нiц, болото зробилоси. Та оце е, що чоловiк чоловiка так зупсуе…

– Та то гуцулська вiра, бодай го шлях трафив! Адi, тенди паршек лиш звис на нашу працу, але вiн лiпший вiд гуцула. Бо вiн озме грошi, маеток зарабуе, але розуму не вiдбере. А гуцул поробить таке, що чоловiк о свiтi си забувае. Гуцула гони вiд хати, як пса!..

– Правду кажете, ой, бiгме, правду. Таже Іван потiм вдурiв. Загнав жiнку в грiб, дiти повiдгонив вiд хати, пустив де що е. Мае хатчину, але таку страшну та облупану, що лечно до неi увiти. Адi, не за довгий час пiде вiдци додому, та й вiб’е вiкна, та й леже на пiч та ме спiвати. Та нiби вiн тепер мае добрий розум? Таже розумний не бив би вiкна у своi хатi та не купував би iх щомiсяця два рази. То лиш так здаеси, що вiн добре говорить, але ему в головi рiвно хiба…

– Пустив го, невiра, марне. Так го зсукав, що до смертi нiхто го не розсуче. Зломив му волю, его нi робота не береси, нi нiчо, а що заробить трошки, то й все посiдае в коршмi…

– Най пан бiг хоронить кожного доброго чоловiка…




Побожна


Семен та Семениха прийшли з церкви та й обiдали – мачали студену кулешу в сметану. Чоловiк iв, аж очi вилазили, а жiнка почтиво iла. Раз по раз втиралася рукавом, бо чоловiк кидав на неi цяточками слини. Таку мав натуру, що цьмакав i пускав слиною, як пiском, в очi.

– Не можеш ту башту трохи приперти, не мож хлiба з’iсти…

Семен iв i не припирав башти. Трохи його жiнка вколола отим словом, але вiн возив далi сметану з миски.

– Чмакае, як штири свинi. Боже, Боже, таку маеш гямбу нехарапутну, як у староi конини.

Семен iще мовчав. Трохи був i винен, а по-друге, хотiв добре попоiсти. Врештi встав i перехрестився. Вийшов надвiр, дав свиням пити i вернувся, аби лягати.

– Адi, насадивси та й лiгае, як колода, ану-ко, ци вiн вiкаже де носа? Гние отак кождого света та й недiлi.

– Чьо ти собi гудза зо мнов шукаеш? Як я тобi зав’ежу гудз, то ти його не роз’ежиш, я тобi дам гудза!

– Я би тебе щонедiлi живого кусала.

– Коби-то свиня мала роги…

– Стоiть у церквi як баран недорiзаний. Іншi газди як газди; а вiн такий зателепаний, як колера. Менi аж лице лупаеси за такого газду.

– Ото, бiдна головко, та й втратю царство небесне! Нагаруйси цiлий тиждень, та ще у церковi гаптах стiй! Стiй уже ти за мене, а я i так Божого слова вiслухаю.

– Ой, вже ти слухаеш слова Божого. Одного лумера не знаеш, що ксьондз казав на казаню. Станеш насеред церкви, як сновида. Дивиси, а очi вже пiшли у стовбiр, дивиси, а рот вже розхиливси, як ворота, дивиси, а слина тече вже з рота. А я дивлюси, та й земля пiдо мнов горить зi встиду!

– Уступиси вiд мене ти, побожна, най я трохи очi прижмурю. Тобi однако молоти, а я ледви тлiнний.

– Бо не стiй у церквi, як слуп. Лиш ксьондз стане з книжки читати, а ти вже очi вiпулиш, як цибулi. Та й махаеш головов як конина на сонце, та й пускаеш нитки слини, як павук, такi тоненькi, – лиш що не захаркотиш у церквi. А моя мама казали, що то нечисте закрадаеси та чоловiка на сон ломить, аби Божого слова не слухав. А коло тебе нема Бога, ой, бiгме нема!

– Агiй на тебе, таже най твоi голови дiдько причепитьси, не моi! Ото побожна?! Мой, та ти написаласи в якесь архиримське браство та гадаеш, що-с вже света? Та я тобi так шкiру спишу, як у книжцi, такими синiми редами… Зiйшлиси газдинi у браство! Нiхто такого не чув та й не видiв. Одна мала дитину дiвков, друга одовов, трета найшла собi без чоловiка – самi пореднi газдинi зiйшлиси. Та якби вас тотi черцi знали, що ви за чилединка, та вони би вас буком з церкови! Адi, якi менi побожнi, лиш фоста на задi хибуе! Книжки читають, образи купують, таки живi до раю!

Семениха аж заплакала, аж затремтiла.

– То було нi не брати, як мала-м дитину! Ото-м собi долю напитала. Таже за тебе була би й сука не пiшла, за такого вола невмиваного! Ще молиси Богу, що-м собi свiт з тобов зав’езала, бо був би-с ходив отак до гробноi дошки.

– Бо-м був дурний, злакомивси на поле, та й вiдьму взев до хати. Я би тепер i свого додав, коби си вiдчепити!

– Ой не вiдчепишси! Я знаю, ти би хотiв ще другу взети з полем, але, не бiси, мене не доiш i не дiб’еш. Я таки буду жити, таки мусиш на нi дивитися – та й решта!

– Та жий, поки свiта та сонца…

– Та й до браства буду ходити, та й що ми зробиш!

– О, вже ти в тiм браствi не будеш, хiба би мене не було! Я тi книжки пошпурею, а тебе прив’ежу. Вже ти менi не будеш приносити розуму вiд черцiв…

– Ой буду, буду – та й вже!

– А вiдчеписи вiд мене, бо як озму яке лихо та й перевалю!

– Мамко, мамко, то-с нi дала за кальвiна, тото-с ми свiт зав’езала! Адi, в недiлю береси бити!

– Адi, адi, мой, а то ж я розчинав сварку? Та мiркуйте собi, що це за побожна? Ей, небого, коли ти так, то я тобi трохи прикоротаю, я тобi писочок трохи припру. Таже через цу побожну треба би хату покидати! Спи бiда, але буду бити!

Семениха втiкала надвiр, але чоловiк iмив у сiнях i бив. Мусив бити.




Катруся


Як Катруся приходила до пам’ятi, то мама сiдала коло неi i жалiбно говорила:

– Катрусе, доки ти, небого, меш слабувати? Грошi минулиси, других заробити не заробиш, хоть би-с i пiдвеласи. А я повiдносювала грошi по ворожках. Та й з того нема нiякоi користi. Правда, ворожка угадала за все, як дома дiеси, яка тобi бiль, але корiне нiчо не помагае. Вiдай, тобi таки нема вiходу…

Катруся лежала нерухомо. Водила сухонькою рукою по тварi. Синi нiгтi були, як ii синi очi, i здавалося, що по лицi вандруе багато синiх очей, дивних, блискучих. Всiма тими очима Катруся глядiла на маму i потакувала на ii жалiбну мову.

– Ой нема, бiдний свiте, нема. А дедя геть зжуривси. Заходить у голову, чим тебе поховати, як умреш? Коли на тi поди?витьси, та й чорнiе з жури. Ми, Катрусю, геть з усего вiшли. Муки на днi лиш трошки, зерна одного нема коло хати, та й зламаного грейцiра нема. Якби-с умерла, та й би-м стали як серед води. Коби тi Бог хоть до осенi додержев… Ей, дiвко, дiвко, того-с себе та й нас зневолила!

Мама взяла Катрусю чесати.

– Ти так страшно гориш та так кашляеш, що най Бог сохранить! Анi дранку натегнути на тебе, анi розчесати, анi вмити. Боже, Боже, як ми гiренько мучимоси. Просю Бога, аби-м половину тоi муки на себе перебрала, та й не можу допроситиси.

Сльози маминi капали на Катрусине волосся i пропадали, як вода у пiску.

– Що то з тебе зробилоси? Така-с була годна, така робiтниця, що на все село! Аж нам си душа радувала, гадали-м, що нам легше стане iз-за тебе, а то, адi, яке легше! Коби хоть що iстки доброго, а то ми зав’еваемо на барабулi, а ти таки гинеш. А трудно ходити вже по хатах за молоком, вже-м си кiлько находила, що тепер нема як лиця вказувати.

Мама заплiтала косу.

– Не знати, нащо я квiток тобi накупувала? Увалила-м два леви, як у болото. Вже, вiдай, я тебе у тi квiтки на смерть уберу…

Заплакали.

– Ану-ко, дайте, я подивлюси на них.

Мама дала Катрусi квiтки синi, бiлi, зеленi, червонi.

Катруся перезирала iх, лице ii слабо усмiхалося, а синi, бiлi, зеленi, червонi блески блукали по обличчю.

– Дай суда борзенько, адi, дедя йде та скаже, що тобi ще у головi дiвоцтво.


* * *

Катрусю поклали на вiз, аби везти до лiкаря. Мама, плачучи, пiдкладала iй подушку пiд голови.

– Бодай я вже не дочекав вас дохторувати! Коби-сте поздихали, то би-м раз поховав та й збувси!

Держав вiжки вiд однокiнки i аж чупер собi микав зi злостi.

– А ти, розпаднице, памнетай, що як я грошi задурно по дохторах розсiю, та й ти амiнь зроблю! Я тебе без дохторя поховаю, я тобi буду дохтор. А вiдки ж я наберу на вас, на дохторi, на аптики та на дiдька рогатого?! Та мiй мозиль не годен цему вiтримати, ой не годен. Наймив-ем фiру, та лiпше вже вiдвезти на могилу, та вiвернути, та й збутиси. Боже, Боже, що це мене найшло цеi днини! Ну, ганциго, кiпай тими безклубими боками!

Потяг конину батогом та й виiхав за ворота.

На вулицi Катруся цiкаво розглядалася. Вiд осенi богато новин настало. Вуйко Семен загородив плiт, старий Миколай пошив наново стодолу. Катруся забула i за сварку татову, так роздивлювалася на всi боки.

По полю люди орали, сiяли. Жайворонки над ними спiвали. Чорна рiлля розсипалася пiд сонцем.

Катруся почервонiла i все собi гадала:

«Маю в бозi надiю, що пiдведуси, що ще весни не стратю. Зараз-таки найду собi роботу… Боже, Боже, найди менi лiк!»

Певна була, що весни не стратить. Тато сидiв напередi i довго мовчав. Врештi почав говорити.

– Адi, днинка, як золото, а ти ходи по дохторях!

Звернувся до Катрусi.

– Скажи ти менi, дiвко, що я маю з тобов робити? Лежиш та лежиш, та й нi житя, нi смертi. Я гроший набираю та набираю, та й все задурно! Коби-м знав, де тобi лiк, то би-м шукав, а так що я знаю? Коби-с вже або суда, або туда! I тобi лiпше, i нам лiпше…

Катруся плакала.

– То, небого, нема що плакати, лиш таки, що правда! Ти собi вмреш i гадки не маеш, нiбито не однако в землi гнити? Яке сегоднi легке жите, то лiпше вмерти та не капарати цiлий вiк по чужiм полi! Вже-м гроший набрав, та ще наберу на похорон, та й на старiсть жиди з хати вiженуть. Ех, коби-м знав, що не буде тобi лiку, та й бих зараз завертавси додому. Добро що то лишило би си на погрiб.

Катруся заходилася вiд плачу i кашляла на все поле.

Тато витягнув з пазухи яблуко та й якось несмiливо подав доньцi. Нiколи вiн ще не давав iй нiяких лакiткiв.

– Не плач, небого, я тобi не ворiг. Я лиш кажу, аби задурно грошi не вiднести, аби себе не скалiчити та й аби тобi не помогло. Таже ти сама, дитинко, видиш, що нема вiдки. Я би тобi мiзинного пальця врубав та й би-м не жалував. Я за тебе маю у людий честь як за хлопця, бо-с робiтница на все село. Синку, я на тебе дув як на пiнку та й виджу, що вмреш. То видко очима, що тобi нема вiходу. Ой небого, небого, тото мемо бiдити без тебе… Ой, будем та будем…

Старий замовк.

– Ой, умру, умру, вже виджу, що менi нема вiходу, – шепотiла Катруся.

В’iзджали в мiсто.


* * *

Вертали додому. Сусiд Микола також з ними.

– Вiн менi таке напiяв, що де, де, де-е-е! Мужиковi до дохторiв не здало ходити. Коби, каже, богато молока пила та мнеса якогось легкого аби поiдала, аби трунок собi вiлагодила, аби хлiба бiлого – де що на свiтi е, то загадав. Може, воно у панствi помогло би, але у нашiм станi то не поможе. Доста того, що як вiн зачев почiтувати, то я таки не дослухував до кiнца. Нiби було би що з того, що я би вiслухав? Най умирае так, як е. Най вiп’е тотi медицини, що-м узев з аптицi, та най або вiхоруеси, або як сама хоче…

– А ви ж гадаете, – почав сусiд, – що дохторi дають мужиковi такий лiк, як пановi або жидовi? Бодай так здоровi! Мужиковi що вткне, вткне, та й спасайси. Нiби ему хочеси мужиковi доброго лiку пошукати? З паном що день, то добрий день, а з мужиком що?

– Коби то, уважеете, кому порадити, а то наше яке? Поцулував у руку та й чекай, аж скажуть грошi дати…

– Найлiпше було вiзнати у староi Іванихи. Вона, бачу, пiшла до дохторя, та й як вiн зачев ii шукати, то вона ему навправцi: «Ой, – каже, – панi дохтор, дайте менi послiдний лiк. Я, – каже, – бiдна баба, не маю iз-за кого дохторуватиси, та дайте менi послiдний лiк». Дохтор, бачу, вiдививси на бабу та й каже: «А ти вiдки знаеш?» – «Ой, – каже баба, – вiдки знаю, то знаю, але дайте менi таку риципку на послiдний лiк». Як зачела, як зачела, та й дав, i до сегоднi ходить…

– Коби ж бо не стало розуму запитатиси. Ви гадаете, що то з паном так говорити, як вам си здае? Кажи раз, два, та й забирайси, шуруй!

– Пiшла баба з тов риципков до аптицi. Дала аптикаревi, а сама, не бiси, мудра, дивитьси, як вiн ме тот лiк вiлагоджувати. То вповiдала, що як собi капнув того лiку на долоню, та й наскрiзь руку перейшов. Але то лиш десь сотому удастьси такого лiку дiстати. А мужикам лиш такий лiк здалний, що або суда, або туда!

– Ей, бiдний свiте, що я не розпитав баби, як воно треба того лiку просити! А так i грошi загубив, i нiчо не поможе… Тото-м гидно зробив.

– Та, вiдай, нема вашi дiвцi вiходу. Адiт, як вона горить? Нема з неi так нiчо, як з отого листка, що вiдчiмхнувси вiд дерева…

– Ой, нема, нема, i грошi пiшли. Коби-м був хоть Іванихи запитав…

– Та то, видите, вiд чого лiк. Аптикар мае свою аптику, та вмирае…




Ангел


Стара Тимчиха грiлася на приспi проти сонця. Поперед ворота проходили люди, i нiхто з бабою слова не заговорив. «Славайсу» – «Навiки слава», – лиш тiльки бесiди i розмови.

– Старого лиш озми та закопай! Шкода тоi лижки страви, що з’iсть, та того кута печi, що залежить. Всiм великий у очах, нiхто слова не заговорить, ци бiсе, ци чорте. Таки не варт старому жити – та й решта!

Прийшли iй на гадку слова старого Тимка.

– То, стара, так е, що моя голова напередi, а твоя зараз за моев. А як моi не стане, то твоя нiц не вартуе. Лиш аби-с мене одного дня поховала, а другого ти вже не газдиня, меш сидiти, як у комiрне, у своi хатi…

– Ей, старий, старий, тото-с нi лишив, як коли би-с утiк вiд слюбу. Був-ес плохий, куда-м тi потрутила, туда подавав-ес си, але все я iз-за твоi голови була газдиня. Була-м та й була-м.

Смутно бабi Тимчисi було, хоч сонце, як рiдна мама, розгрiвало старi костi.

– Та ти гадаеш, старий, що хтось за тебе нагадуе? Якби мене не було, та й би нiхто i не гавкнув за тобов. Ой, сегоднi дiти, такi дiти, що аж у п’етах постивае! Але-с дурний, бiгме-с, дурний! Було понабирати банкiв та векслiв, та добре поiдати та попивати, та жити по-панцьки. А то запобiгали-м, обое, яечка желували на яешницу, а сегоднi i обiду за тебе нiхто не зробить.

Баба Тимчиха закрила лице долонями та й шепотiла до старого Тимка:

– Коби-с, мамо, вiшолопала послiдний феник, то би обiдець був. А як не зможеш пiдвестиси, то здихай на барабулi! Нiби дiти купили би тобi яблучко або булочку? Тогди би-с iла!

Встала з приспи та пiшла подивитися до курей.

– То в старого, бiгме, такий розум, як у дитини. Таке-м понаплiтала, що встид перед сонцем свiтим! Вони, сараки, мають своi дiти та мусi за них дбати. А ти, стара, мовчи та дихай. Недурно якись вiгадав, що в старого дитинячий розум…

З оцим словом Тимчиха увiйшла до великоi хати. Розiмкнула свою скриню i вибирала одежу. Придивлялася, чи не сплiснiла, або чи мiль не наплодилася.

– Все ще нашого стараня, нитки дiточоi нема. Всего-м собi налагодила д’ смертi. Як старий умер, то лиш дошок на деревище купили. Ей, де, коби i мене так файно ховали. Були люди, та було i для людей. Вже-м тi, старий, поховала, як газду! Нiхто не писнув, аби-м чогось жiлувала.

Виймала червонi чоботи.

– Лиш раз убуванi. Небiщик вже перед смертев був на ярмарку та й купив. На, каже, Насте, аби-с мала на смерть, хто знае, як тi дiти муть шiнувати? Все лiпше мати свое. Аби-с мала поредний чобiт на нозi, бо то Бог знае, ци я вперед умру, ци ти!

Баба заплакала.

– Не журiтьси, дiтоньки, я вам кошту не нароблю ще й вам лишу. Мене старий добре постарав. Коби так усiх. Лиш не дайте бабi без свiчки умерти. Я так коло старого страждувала ночами, що лиш один Бог знае, але таки не вмер без свiчки.

На сподi скринi найшла баба вузлик iз грiшми. Взяла в руки i сiла на землi, аби рахувати.

– Ой дiти, дiти, тото-м си вас набавила та напiстувала! Бувало, бiжу з мiста на-голову, а все менi на гадцi, що вони там дiють самi у хатi? Добiгаю до лiса, а вони йдуть протiв мене, ледве землев котеси. Пiдо мнов аж ноги дрожуть, аби борше додому, а вони зiпруть, та й мус сiдати та роздавати дарунки. Понабирають – та й далi! Лиш небiжка Доця зо мнов iшла, а бахурi полетiли, як вiтер…

Обличчя бабине подобрiло i прояснилося. Глянула на образи. Там був голий ангел, що тримав у товстих руках двi червонi рожi.

– Ой, ти, голаку, все ще смiешси з староi баби. А як, баба постарiласи, а ти все молоденький, все бабi хату звеселееш. Ой, дитинко Божа, минув вiк, як у батiг траснув!

Баба сперлася обома руками на землю та й нагадала давнi часи.

– Ще Юрчика, вiдай, на свiтi не було, як я его купила. Якись панок поначiплював на пiдсiню таких образiв, що на фiру не забрав би. Людий таких обзираю богато, як на ярмарку. Якась там була така люта звiр змальована, що в казцi би не склав. А якiсь царi такi страшнi, московськi та турецькi, та всекого дива. Межи ними був ангелик, та й я его купила. То так вiн приязно дививси та так ружi кождому наставлев, лиш бери. Де, де, то вже вiк минув вiдтогди…

– Бувало, зимовими вечорами то понароблею з паперю голубiв. Головки позолотю, крильця посрiблю, та як приберу его у тi голубчики, то вiн як коли би з ними гравси.

Тимчиха забула грошi рахувати, розгадуючи. Тримала iх у жменi i далеко гадками лiтала.

– Ой, розумремоси, небоже, мене вже давно не буде, а ти все меш хату веселити. Хоть кiлько буде знаку по бабi, що жила…




Сама-самiська


У тiй хатинi, що лiзе пiд горб, як перевалений хрущик, лежала баба. Мiшок пiд боком, а чорна, тверда подушка пiд головами. Коло баби стояв на землi кусень хлiба та й збанятко з водою. Дiти, як iшли на роботу, та лишили бабi, аби мала що iсти й пити. Бiдно дiялося, та не було що лiпшенького бабi добирати. А сидiти коло слабоi у горячий час, то, Бог видiв, не було як.

У хатинi бринiли мухи. Сiдали на хлiб та й iли, залiзали в збаня та й воду пили. Як понаiдалися, то сiдали на бабу. Лiзли в очi, в рот. Баба постогнувала, але мух не могла вiдгонити.

Лежала на землi та дивилася блудними очима на хрест, що був у сволоцi вирiзаний. Спаленi губи з трудом розривала та бiлим язиком iх зволожувала.

Крiзь шибки падало свiтло сонячне. Краски веселки грали по зморщенiм лицi. Страшно було глянути на бабу у такiм освiтленнi. Мухи зумкотiли, рiжнобарвi свiтла волочилися разом iз мухами по бабi, а вона мляскала губами та бiлий язик показувала. Подобала хатина на якусь закляту печеру з великою грiшницею, що каралася вiд початку свiта та до суду-вiку каратися буде.

Як сонце вже злiзло бабi у ноги, як уже стануло коло того мотузка, що ним мiх зав’язувався, то баба почала качатися по землi та збаняти шукати.

– Адi, адi, ого!

Баба тихонько стала. Лиш рукою вiдганяла мари.

З-пiд печi вилiз чорт iз довгим хвостом та й сiв коло баби. Баба з трудом обернулася вiд нього. Чорт сiв знов наперед баби. Взяв хвiст у руки та гладив ним бабу по лицi. Баба лиш клiпала очима, затиснувши зуби.

Нараз вилетiла з печi хмара малих чортенят. Зависли над бабою, як саранча над сонцем або як турма ворон над лiсом. Впали потiм на бабу. Залiзали у вуха, у рот, сiдали на голову. Баба боронилася. Великим пальцем тикала до середнього i хотiла так донести до чола, аби перехреститися. Але малi чортики сiдали всiма на руку та й не допускали хрест на собi зробити. Старий щезник намахував, аби баба пусте не робила.

Баба довго змагалася, але перехреститися не була годна. Врештi чорт обiймив бабу за шию та й зареготався, але так, що баба зiрвалася на колiна i впала лицем до вiкна.

Вiдси летiли на бабу iздцi. У зелених кабатах, iз люльками в зубах, на червоних конях. Вже наступали, вже бабi амiнь!

Замкнула очi. Земля у хатi розпукалася, а баба в розколiбину сточувалася i падала удолину. Летiла все у спiд та у спiд. Десь у сподi чорт ймив ii, завдав на себе та й почав летiти з нею, як вiтер. Баба рвонулася та й головою грянула до стола.

Кров потекла, баба схлипала та й умерла. Голову перехилила коло нiжки вiд стола i широкими, мертвими очима дивилася зукоса на хату. Чорти перестали гарцювати, лише мухи з розкошею лизали кров. Позакервавлювали собi крильця, i щораз бiльше iх було у хатi червоних.

Сiдали на чорнi горшки пiд печею та на миски на миснику, що на них були змальованi iздцi у зелених кабатах, iз люльками у зубах. Всюди розносили бабину кров.




Осiнь


Митро латав жiночi чоботи. Не латав, а зчiплював докупи. Грiх би було давати таке дрантя до шевця, та й за грейцiр скупо. А жiнка боса-босiська, води внести до хати не було в чiм. Тому Митро вже вiд ранку взявся до чобiт. Сидiв коло лави проти вiкна, обклався старим шкураттям, воскував нитки на дратву i бiсився, як пес.

– Бiгме, кину в пiч, шпурну у вогонь та й збудуси! Шкiра здривiла, нитки не прiмкнеш, бо прiрвеси – вiкинь на гнiй та й плюнь – та й вже!

Приговорюючи до чобiт, Митро все-таки з великою стараннiстю iх латав. Що провiв нитку крiзь шкiру, то все неспокiйно оглядав, чи не прiрвалася. Через те робота йшла пиняво, i Митро сердився.

– Залiзо не шкiра, та й зшуровуеси, що то говорити? Вже штири роки як купленi, бо штири вже цеi осенi, та вже iм чес. Але ще цу зиму мусi служити, хоть би там не знати що.

І латав, i бiсився, i сто разiв хотiв кидати у пiч або на гнiй.

Митриха сидiла на припiчку i латала дранки.

– Порозпадалиси на сiчку. Колопеньок не посiеш, бо треба iсти, полотенца не купиш, бо грейцiря нема, – прийде до такого, що мемо голi ходити. Залатай в однiм мiсцi, то просiчеси в другiм. Якби ще не прав, то, може би, не так дерлиси. Вже я iх i не перу як варт, але павутина все павутинов! Бог знае, як iх латати, з котрого боку братиси до них?

З отакими гадками сидiла Митриха над купою дрантя. Мiзерне ii лице пильно вдивлювалося в подертi сорочки i було безрадне. Грубе, пороздиране полотно iз затертими червоними вишивками подобало на одiж жовнярiв iз вiйни. А вона, як бiдна милосердна сестра, з сумом i резигнацiею хоч чим-тим хотiла помогти нещасливим раненим.

– Та ще зиму якось переходимо, але лiто, то вже Бог знае.

І водила сивою ниткою довкола латок i думала над сiрим життям своiм.

На печi лежала Митрова мама. Дрiбка жiнки – завбiльшки десятилiтньоi дитини. Кашляла, не переставала.

– Божечку, Божечку, найди менi смертi, най я так гiренько не валеюси! Вже-м, вiдай, спокутувала усi грiхи, що-м нагрiшила… Десь умирають такi, що лиш би iм бути, покидають добро i маетки, а я як отот твердий камiнь, що го нiхто не годен роздавити. Боже, Боже, ба за що нi так тежко караеш?

І розпукалася вiд кашлю.

Коло баби сидiли дiти. Як баба синiла i заходилася вiд кашлю, то вони всi дивилися на бабу цiкавими очима i все показували пальцями на бабу та говорили: «Адi, адi, баба вже умирають». А як баба вiдкашлялася, то все говорила до них: «Де, де, дiтоньки, моя смерть забула за мене».

Але Митровi вже остогидло борикатися iз здривiлими чобiтьми. Шпурнув пiд лаву та й почав сваритися.

– Коби-м вам на смерть лагодив, то би ми легше було. Анi вбути, анi вгорнути, анi нагодувати – таки нiчо не мож настарчити. Ходiть-ко трохи босi, та, може, вас борше повiхаплюе.

Сiв коло стола.

– Та, може би-с, дала ми що iсти, газдине моя. Таже знаеш, що-м ще сегоднi нiчо у ротi не мав.

Митриха встала з припiчка i подала йому бараболю. Була застрашена, як вiвця.

Митро лупив бараболю, мачав у сiль i гриз хлiб.

– Вже ти мене годуеш… Але я тебе так нагодую, що здохнеш, так я тебе нагодую. Коби якого борщику, або бевки, або дiдька рогатого абощо… Тицьне тобi барабулю – та й дависи! Я вже не годен ноги за собов волочити!

– А що ж вона тобi, синку, зварить? Олiю нема, муки нема, та що вона тобi зварить?

– Ваше, мамо, говорене скiнчилоси. Сидiть собi на печi та кашляйте. Маеткiв вiд вас не посiв-ем, волiв i коров не забрав-ем, та й сидiть собi тихонько. Або лiпше собi погадайте, чим я вас буду ховати? Чекаете тоi смертi, як каня дощу, все: «Божечку, Божечку, найди менi смерть», – а то все на мою голову…

Баба хотiла заплакати, але закашлялася.

– Бiгме, оглухну, – казав Митро.

– Мой, ти, шибенику, чого ти чiпаешси гредок, хочеш горшки побити? Та коби-с вже зачепивси навiки…

І почав бити хлопця.

Дiти заверещали, баба не переставала кашляти.

– Та на цу хату птах би не сiв, – говорив Митро.

– Але чого ти до дiтий прискiпавси, а вони що виннi, що чоботи здривiли?

– Ти, суко, поналiплювала-с iх та поначинювала, та ще гавкаеш за ними? Я вас усiх порiжу…

Пiдняв чобiт з-пiд лави i почав ним жiнку бити. Врештi затягнув на себе кожушину та й виходив iз хати.

– Аби я не дiждав вертатиси до цеi хати, – сказав уже на порозi.

– Йди, йди, слухай за Канаду; гадаеш, що я пiду з дiтьми десь на край свiта?.. – навздогiн сказала йому жiнка.


* * *

Митриха топила в печi. Диму напхалося повна хата, i вона все втирала сльози. Дим очi виiдав.

Баба на печi стогнала.

– Коби-то лiто. Порозходили би си по роботi та й би не гризлиси накупi. Сонечко би порозводило геть по полю. А так пекло у хатi. Боже, Боже, не тримай нi бiлше на свiтi, бо видиш, що нема як жити…

Дiти бiгали по хатi. Але як хто здубонiв у сiнях, то вони тiкали на пiч д’ бабi. Тодi тварi iх робилися помученi i пригнобленi. Все удавали спокiйних, бо боялися, аби тато не бив. Але як до хати не входив тато, то вони знов злiзали з печi, аби гирцювати по землi.

Так голуби спускаються цiлим стадом на тiк. А як мужик рипне хатнiми дверми то вони покидають зерно i, перепудженi, злiтають пiд небо.




Шкода


У Романихи заслабла корова. Лежала на соломi i сумно дивилася великими сивими очима. Нiздрi дрожали, шкiра морщилася – дрожала цiла у горячцi. Пахло вiд неi слабiстю i болем страшним, але нiмим. В таких випадках найбiльше жаль, чому худобина не може заговорити i поскаржитися.

– То очi виде, що вона не буде. Може би, й помiг що, якби то кров, а то хтось кинув оком на ню, бодай му повiлiзали, та й тепер нема ради. Здайтеси на Бога – може, вас потiшить…

Так казав Ілаш, що знав до худоби.

– Ой Ілашку, видко, що не буде, але як ii не буде, та й мене не треба. Я цiлий свiй вiк змарнувала, аби коровки дочекатиси. Вiд чоловiка лишила-м си, син умер у воську, а я крiрвала та робила i нiч i день. Такi зимовi ночi довгi, а я до днини преду, аж ми пушки спухають, аж пiсок у очах стае. Лиш один Бог знае, як я тот грейцiр гiрко претала, заки напретала…

– То, видите, бiдному то все так, а хоть би-с руки зробив по лiктi, та й нiчо з того не буде! Уже так е, та й що дiяти? Треба якось так жити…

– Та й не знати, що своi головi робити та й що дiяти, та й хто би менi раду дав?

– Ще кличтеси на яку днинку, аби-сте службу наймили та й обiдець зробили. Або дайтеси на вiдпуст Івана Сучавського; кажуть, що богато помагае.

– Ой, вже я си покликала i на днинку, i на Зарваницьку Матiр Божу i кличуси на Івана Сучавського.

– Може, кажу, Бог вам поможе, як здастеси на него. Най вам Бог дасть якнайлiпше.

І Ілаш пiшов.

Романиха сiла коло корови i пильнувала ii, аби не згибла. Давала iй, що мала найлiпше, але вона не хотiла нiчого iсти. Лиш дивилася на бабу i жалю iй завдавала.

– Маленька, маленька, що тебе болить? Не лишей стару бабу без лижки молока. Потiш нi хоть трошки.

І гладила корову по чолi i попiд горло i голосила над нею.

– Де, де я годна стегнутиси на другу?! Анi пушок зложити, анi гли прiмкнути вже-м не годна; де менi на старiсть за корову дбати?

Корова дрожала, а Романиха ii накрила своiм кожухом i чипiла над нею, розгорнена, на морозi. Сама дзвонила зубами, але не вiдступала.

– А може, це за грiхи так мене Бог карае? Бо не раз я через тебе, небого, нагрiшила! Десь межi трошки пiдпасла, десь гарбузик урвала, десь пасиночок уломила. Але я нiколи нiкому молока не желувала. Десь дитина занеможе, десь жiнка у злогах, а я йду з горнетком та й несу молочка. Та й сирця я роздавала людем до кулешки. Господи, не карай нi тежко – бiдну одову. Нiчо вже чужого не порунтаю, лиш даруй ми корову!

Отак до пiзньоi ночi Романиха голосила над коровою. Кропила ii свяченою водою, але нiщо не помагало. Вона розтягла ноги на цiлу стаенку i гонила боками, аж рикала. Баба гладила, обiймала, приговорювала, але таки нiчого не могла вдiяти.

Мiсяць освiчував стаенку через дверi, i баба видiла кожний рух корови. Вона врештi пiднялася. Ледво держалася на ногах. Розглядалася по стаенцi, як би прощалася з кожним кутом.

Потiм упала на солому i розтяглася, як струнва. Романиха приклякла коло неi i шурувала ii вiхтем. Сама не знала, що з нею дiеться. Потiм корова зарикала голосно i почала бити ногами. Романисi зробилося горячо, жовто в очах, i закервавлена впала. Корова била ногами i роздирала бабу на кавалки.

Обi боролися зi смертю.




Новина


У селi сталася новина, що Гриць Летючий утопив у рiцi свою дiвчинку. Вiн хотiв утопити i старшу, але випросилася. Вiдколи Грициха вмерла, то вiн бiдував. Не мiг собi дати ради з дiтьми без жiнки. Нiхто за нього не хотiв пiти замiж, бо коби-то лишень дiти, але то ще й бiда i нестатки. Мучився Гриць цiлi два роки сам iз дрiбними дiтьми. Нiхто за нього не знав, як вiн жие, що дiе, хiба найближчi сусiди. Оповiдали вони, що Гриць цiлу зиму майже не палив у хатi, а зимував разом iз дiвчатами на печi.

А тепер усе село про нього заговорило.

То прийшов вiн вечором додому та й застав дiвчата на печi.

– Дедю, ми хочемо iсти, – сказала старша, Гандзуня.

– То iжте мене, а що ж я дам вам iсти? Адi, е хлiб, та й начинейтеси!

Та й дав iм кусень хлiба, а вони, як щенята коло голоi кiстки, коло того хлiба заходилися.

– Начинила вас та й лишила на мою голову, бодай i земля вiкiнула! А чума десь ходить, бодай голову зломила, а до вас не поверне. Цеi хати i чума збояла би си!

Дiвчата не слухали татовоi бесiди, бо таке було щоднини i щогодини, i вони привикли. Їли хлiб на печi, i дивитися на них було страшно i жаль. Бог знае, як тi дрiбонькi кiсточки держалися вкупi? Лише четверо чорних очей, що були живi i що мали вагу. Здавалося, що тi очi важили би так, як олово, а решта тiла, якби не очi, то полетiла би з вiтром, як пiр’я. Та й тепер, як вони iли сухий хлiб, то здавалося, що кiстки в лицi потрiскають.

Гриць глянув на них iз лави i погадав: «Мерцi», – i напудився так, що аж його пiт обсипав. Чогось йому так стало, як коли би йому хто тяжкий камiнь поклав на груди. Дiвчата глемедали хлiб, а вiн припав до землi i молився, але щось його тягнуло все глядiти на них i гадати: «Мерцi!»

Через кiлька день Гриць боявся сидiти в хатi, все ходив по сусiдах, а вони казали, що вiн дуже журився. Почорнiв, i очi запали всередину так, що майже не дивилися на свiт, лиш на той камiнь, що давив груди.

Одного вечора прийшов Гриць до хати, зварив дiтям бараболi, посолив та й кинув на пiч, аби iли. Як попоiли, то вiн сказав:

– Злiзайте з печi та пiдемо десь у гостi.

Дiвчата злiзли з печi. Гриць натягнув на них драночки, взяв меншу, Доцьку, на руки, а Гандзуню за руку та й вийшов iз ними. Йшов довго лугами та став на горi. У мiсячнiм свiтлi розстелилася на долинi рiка, як велика струя живого срiбла. Гриць здригнувся, бо блискуча рiка заморозила його, а той камiнь на грудях став iще тяжчий. Задихався i ледви мiг нести маленьку Доцьку.

Спускалися в долину до рiки. Гриць стреготав зубами, аж гомiн лугом розходився, i чув на грудях довгий огневий пас, що його пiк у серце i в голову. Над самою рiкою не мiг поволi йти, але побiг i лишив Гандзуню. Вона бiгла за ним. Гриць борзенько взяв Доцьку i з усiеi сили кинув у воду.

Йому стало легше, i вiн заговорив скоро:

– Скажу панам, що не було нiякоi ради: анi iсти що, анi в хатi затопити, анi вiпрати, анi голову змити, анi нiц! Я си кари приймаю, бо-м завинив, та й на шибеницу!

Коло нього стояла Гандзуня i говорила так само скоро:

– Дедику, не топiть мене, не топiть, не топiть!

– Та як си просиш, то не буду, але тобi би лiпше, а менi однако пацити, ци за одну, ци за двi. Будеш бiдити змалку, а потiм пiдеш у мамки жидам та й знов меш бiдити. Як собi хочеш.

– Не топiть мене, не топiть!..

– Нi, нi, не буду, але Доцi вже лiпше буде, як тобi. То вертайси до села, а я йду мелдуватиси. Адi, оцев стежечков йди, геть, геть аж угору, а там прийдеш до першоi хати, та й увiйди, та й кажи, що так i так, дедя хотiли мене утопити, але я си вiпросила та й прийшла, абисте мене переночували. А завтра, кажи, може би, ви мене не наймили до дитини бавити. Гай, iди, бо то нiч.

І Гандзуня пiшла.

– Гандзю, Гандзю, а на тобi бучок, бо як тi пес надибае, та й роздере, а з бучком май безпешнiше.

Гандзя взяла бучок i пiшла лугами.

Гриць закочував штани, аби перейти рiку, бо туда була дорога до мiста. Вступив уже у воду по кiстки та й задеревiв.

– Мнеоца i сина i свiтого духа амiнь. Очинаш iжи ес на небесi i на землi…

Вернувся i пiшов до моста.




Портрет


Як коли би голуб над його головою бiлi крила розхилив, як коли би з-поза бiлих крил сине небо прозирало…

Великий фотель тулив у собi старого пана. Голова його хиталася, як галузка вiд вiтру, – раз по раз без упину. Губи все щось жували. Руки дрожали – не хотiли нiчого держатися.

– Моцi нема нi жодноi… загрiтку нiякого, студiнь у кiстках. Час вже, ой, ча-ас! Тiло землев пахне, до землi важить…

Загасла люлька. Всi сили зiбрав докупи, аби наново запалити. Вiдхилювалася, як жива, виминала пальцi, тiкала, як би дрочилася. Розкинула попiл по всiй одежi. Вже курила i успокоiлась. Та цибух розiгрався – все вимикався з губiв.

Як осiннiй листок на рвучiй водi.

Один фотель стояв твердо, як молодий дужий птах, що тримав старого на крилах.

– Вiчна пам’ять, Господи помилуй, та й ямка, та й гур, гур! Та й по всiм…

Червонi променi сонця вбiгли через вiкно, як на ратунок, аби зв’язати всi сили докупи.

Портрет i фортеп’ян зачервонiлися. Глянув на них i цiлий заделькотiв, як у лихорадцi. Фотель скрипiв, ледве видержував.

– Далеко, далеко… Одна-однiсiнька… Вже не побачу, ой, нi. Коби хоть раз на мiнутку… Яка пещена була…

Старече знесилення термосило ним, як би конче хотiло викинути з фотелю, аби панувати безгранично.

Ймився за поруччя i не давався, як той, що топиться, та хвилям не даеться.

Дивився на чорний, довгий фортеп’ян.

– Я, татку, буду на нiм грати, як з львом бавитися. Доведу його до встеклостi, i люди будуть умирати зi страху. Зимний пiт iм на чолi виступить. Або погладжу його по головi, i вiн ляже менi пiд ноги, як вiрний пес. А публiцi, татку, буде здаватися, що вона свого льва пiд ноги взяла…

– А на конець заграю iм пiсеньку. Буде iм здаватися, що походжають по рiзнобарвних квiтах i по шовковiм зiлю. Аж спотикатися будуть. Та й будуть видiти, як дiвчина рве барвiнок, як злотить його i срiблом пострiбляе, i почують ii пiсню. Така то буде пiсня, що всi стануть добрi i веселi. Ой татку, татку, як я буду грати, грати!

– Отак казала, а я, Украiна, нарiд, Мiклошич… Пещена була… Та й далеко… Коби хоть на мiнутку побачити…

Пробував знов люльку запалити.




Камiнний хрест





Камiнний хрест



І

Вiдколи Івана Дiдуха запам’ятали в селi газдою, вiдтодi вiн мав усе лиш одного коня i малий вiзок iз дубовим дишлем. Коня запрягав у пiдруку, сам себе в борозну; на коня мав ремiнну шлею i нашильник, а на себе Іван накладав малу мотузяну шлею. Нашильника не потребував, бо лiвою рукою спирав, може, лiпше, як нашильником.

То як тягнули снопи з поля або гнiй у поле, то однако i на конi, i на Іванi жили виступали, однаково iм обом пiд гору посторонки моцувалися, як струнви, i однако з гори волочилися по землi. Догори лiз кiнь як по леду, а Івана як коли би хто буком по чолi трiснув, така велика жила напухала йому на чолi. Згори кiнь виглядав, як би Іван його повiсив на нашильнику за якусь велику провину, а лiва рука Івана обвивалася сiтею синiх жил, як ланцюгом iз синьоi сталi.

Не раз ранком, iще перед сходом сонця, iхав Іван у поле цiльною дорiжкою. Шлеi не мав на собi, лише йшов iз правого боку i тримав дишель якби пiд пахою. І кiнь, i Іван держалися крепко, бо оба вiдпочали через нiч. То як iм траплялося сходити з горба, то бiгли. Бiгли вдолину i лишали за собою слiди колiс, копит i широчезних п’ят Іванових. Придорожне зiлля i бадилля гойдалося, вихолiтувалося на всi боки за возом i скидало росу на тi слiди. Але часом серед найбiльшого розгону, на самiй серединi гори Іван починав налягати на ногу i спирав коня. Сiдав коло дороги, брав ногу в руки i слинив, аби найти те мiсце, де бодяк забився.

– Та цу ногу сапов шкребчи, не ти ii слинов промивай, – говорив Іван iспересердя.

– Дiду Іване, а батюгов того борозного, най бiжить, коли овес поiдае…

Це хтось так брав на смiх Івана, що видiв його патороч зi свого поля. Але Іван здавна привик до таких смiхованцiв i спокiйно тягнув бодяк дальше. Як не мiг бодяка витягнути, то кулаком його вгонив далi в ногу i, встаючи, казав:

– Не бiси, вiгниеш та й сам вiпадеш, а я не маю чесу з тобов панькатиси…

А ще Івана кликали в селi Переломаним. Мав у поясi хибу, бо все ходив схилений, як би два залiзнi краки стягали тулуб до нiг. То його вiтер пiдвiяв.

Як прийшов iз войська додому, то не застав нi тата, анi мами, лише хатчину завалену. А всього маетку лишив йому тато букату горба щонайвищого i щонайгiршого над усе сiльське поле. На тiм горбi копали жiнки пiсок, i зiвав вiн ярами та печерами пiд небеса, як страшний велетень. Нiхто не орав його i не сiяв, i межi нiякоi на нiм не було. Лиш один Іван узявся свою пайку копати i сiяти. Оба з конем довозили гною пiд горб, а сам уже Іван носив його мiшком наверх. Часом на долiшнi ниви спадав iз горба його голосний крик:

– Е-ех, мой, як тобов грену, та й по нитцi розлетишси, який же-с тежкий!

Але, вiдай, нiколи не гримнув, бо шкодував мiха, i поволi його спускав iз плечей на землю. А раз вечором оповiдав жiнцi i дiтям таку пригоду:

– Сонце пражить, але не пражить, аж вогнем сипле, а я колiнкую з гноем наверх, аж шкiра з колiн обскакуе. Пiт iз-за кожного волоска просiк, та й так ми солоно в ротi, аж гiрко. Ледви я добивси на гору. А на горi такий вiтрець дунув на мене, але такий легонький, що аж! А пiдiть же, як мене за мiнуту в поперецi зачело ножами шпикати – гадав-сми, минуси!

Вiд цiеi пригоди Іван ходив усе зiбганий у поясi, а люди прозвали його Переломаний.

Але хоч той горб його переломив, то полiтки давав добрi. Іван бив палi, бив кiлля, виносив на нього твердi кицки трави i обкладав свою частку довкола, аби осiннi i веснянi дощi не сполiкували гною i не заносили його в яруги. Вiк свiй збув на тiм горбi.

Чим старiвся, тим тяжче було йому, поломаному, сходити з горба.

– Такий песiй горб, що стрiмголов удолину тручее!

Не раз, як заходяче сонце застало Івана наверху, то несло його тiнь iз горбом разом далеко на ниви. По тих нивах залягала тiнь Іванова, як велетня, схиленого в поясi. Іван тодi показував пальцем на свою тiнь i говорив горбовi:

– Ото-с нi, небоже, зiбгав у дугу! Але доки нi ноги носе, то мус родити хлiб!

На iнших нивах, що Іван собi купив за грошi, принесенi з войська, робили сини i жiнки. Іван найбiльше коло горба заходився.

Ще Івана знали в селi з того, що до церкви ходив лиш раз у рiк, на Великдень, i що курей зiцiрував. То так вiн iх научував, що жадна не важилася поступити на подвiр’я i порпати гнiй. Котра раз лапкою драпнула, то вже згинула вiд лопати або вiд бука. Хоч би Іваниха хрестом стелилася, то не помогло.

Та й хiба ще то, що Іван нiколи не iв коло стола. Все на лавi.

– Був-сми наймитом, а потiм вiбув-сми десiть рiк у воську, та я стола не знав, та й коло стола менi iда не йде до трунку.

Отакий був Іван, дивний i з натурою, i з роботою.


II

Гостей у Івана повна хата, газди i газдинi. Іван спродав усе, що мав, бо сини з жiнкою наважилися до Канади, а старий мусив укiнцi податися.

Спросив Іван цiле село.

Стояв перед гостями, тримав порцiю горiвки у правiй руцi i, видко, каменiв, бо слова не годен був заговорити.

– Декую вам файно, газди i газдинi, що-сте нi мали за газду, а мою за газдиню…

Не договорював i не пив до нiкого, лиш тупо глядiв навперед себе i хитав головою, як би молитву говорив i на кожне ii слово головою потакував.

То як часом якась долiшня хвиля викарбутить великий камiнь iз води i покладе його на берiг, то той камiнь стоiть на березi тяжкий i бездушний. Сонце лупае з нього черепочки давнього намулу i малюе по нiм маленькi фосфоричнi звiзди. Блимае той камiнь мертвими блисками, вiдбитими вiд сходу i заходу сонця, i кам’яними очима своiми глядить на живу воду i сумуе, що не гнiтить його тягар води, як гнiтив вiд вiкiв. Глядить iз берега на воду, як на утрачене щастя.

Отак Іван дивився на людей, як той камiнь на воду. Потряс сивим волоссям, як гривою, кованою зi сталевих ниток, i договорював:

– Та декую вам красно, та най вам Бог дасть, що собi в него жедаете. Дай вам Боже здоров’е, дiду Мiхайле…

Подав Михайловi порцiю, i цiлувалися в руки.

– Куме Іване, дай вам Боже прожити ще на цiм свiтi, та най Господь милосердний щасливо запровадить вас на мiсце та й допоможе ласков своев наново газдов стати!

– Коби Бог позволив… Газди, а проше, а доцегнiть же… Гадав-сми, що вас за стiв пообсаджую, як прийдете на весiле синове, але iнакше зробилоси. То вже таке настало, що за що нашi дiди та й тати не знали, то ми мусимо знати. Господа воля! А законтентуйте ж си, газди, та й вiбачайте за решту.

Взяв порцiю горiвки та й пiдiйшов д’ жiнкам, що сидiли на другiм кiнцi стола вiд постелi.

– Тимофiхо, кумо, я хочу до вас напитиси. Дивюси на вас, та й ми, як якись казав, молодi лiта нагадуютьси. Де, де, де-е? Ото-сте були хлопенна дiвка, годна-сте були! То-сми за вами не одну нiчку збавив, то-сте в данцi ходили, як сновавка – так рiвно! Ба, де, кумо, тотi роки нашi! Ану-ко пережийте та й вiбачейте, що-м на старiсть данець нагадав. А проше…

Глянув на свою стару, що плакала мiж жiнками, i вий-мив iз пазухи хустину.

– Стара, ня, на-ко тобi платину та файно обiтриси, аби я тут нiяких плачiв не видiв! Гостий собi пилнуй, а плакати ще доста чесу, ще так си наплачеш, що очi ти витечуть.

Вiдiйшов до газдiв i крутив головою.

– Щось би-м сказав, та най мовчу, най шiную образи в хатi i вас яко грешних. Але рiвно не дай Боже нiкому доброму на жiночий розум перейти! Адi, видите, як плаче, та на кого, на мене? На мене, газдине моя? То я тебе вiкорiнував на старiсть iз твоi хати? Мовчи, не хлипай, бо ти сивi кiски зараз обмичу, та й пiдеш у ту Гамерику, як жидiвка.

– Куме Іване, а лишiть же ви собi жiнку, таке вона вам не ворiг, та й дiтем своiм не ворiг, та ii банно за родом та й за своiм селом.

– Тимофiхо, як не знаете, то не говорiть анiдзелень! То ii банно, а я туда з вiскоком iду?!

Заскреготав зубами, як жорнами, погрозив жiнцi кулаком, як довбнею, i бився в груди.

– Озмiть та вгатiть ми сокиру отут у печiнки, та, може, той жовч пукне, бо не вiтримаю! Люди, такий туск, такий туск, що не памнетаю, що си зо мнов робить!


III

– А проше, газди, а озмiть же без царамонii та будьте вiбачнi, бо ми вже подорожнi. Та й менi, старому, не дивуйтеси, що трохи втираю на жiнку, але то не задурно, ой, не задурно. Цего би нiколи не було, якби не вона з синами. Сини, уважеете, письменнi, так як дiстали якесь письмо до рук, як дiстали якусь напу, та як пiдiйшли пiд стару, та й пилили, пилили, аж перерубали. Два роки нiчо в хатi не говорилоси, лиш Канада та й Канада. А як нi дотиснули, як-ем видiв, що однако нi муть отут на старiсть гризти, як не пiду, та й ем продав щодо крiшки. Сини не хоте бути наймитами пiслi моi голови та й кажуть: «Ти наш тато, та й заведи нас до землi, та дай нам хлiба, бо як нас роздiлиш, та й не буде з чим киватиси». Най iм Бог помагав iсти тот хлiб, а менi однако гинути. Але, газди, де менi, переломаному, до ходiв? Я зробок – цiле тiло мозиль, костi дрихлавi, що заки iх рано зведеш докупи, то десiть раз йойкнеш!

– То вже, Іване, пропало, а ви собi туск до голови не припускайте. А може, як нам дорогу покажете, та й усi за вами пiдемо. За цим краем не варт собi туск до серця брати! Ца земля не годна кiлько народа здержiти та й кiлькi бiдi вiтримати. Мужик не годен, i вона не годна, обое вже не годнi. І саранчi нема, i пшеницi нема. А податки накипають: що-с платив лева, то тепер п’еть, що-с iв солонину, то тепер барабулю. Ой, ззолили нас, так нас ймили в руки, що з тих рук нiхто нас не годен вiрвати, хiба лиш тiкати. Але колись на цi землi буде покаянiе, бо нарiд порiжеси! Не маете ви за чим банувати!..

– Декую вам за це слово, але его не приймаю. Певне, що нарiд порiжеси. А тож Бог не гнiваеси на таких, що землю на гиндель пускають? Тепер нiкому не треба землi, лиш викслiв та банкiв. Тепер молодi газди мудрi настали, такi фаермани, що за землев не згорiли. А дивiть-ко си на ту стару скрипку, та пускати ii на гиндель?! Таже то дуплава верба, кини пальцем, та й маком седе! Та гадаете, що вона зайде на мiсце? От, перевернеси десь у окiп та й пси розтегнуть, а нас поженуть далi i подивитися не дадуть! Вiдки таким дiтем мае Бог благословити? Стара, а суди ж!

Прийшла Іваниха, старенька i сухонька.

– Катерино, що ти собi, небого, у своi головi гадаеш? Де тi покладу в могилу? Ци риба тi мае з’iсти? Та тут пореднi рибi нема що на один зуб узети. Адi!

І натягав шкiру на жiнчинiй руцi i показував людям.

– Лиш шкiра та костi. Куда цему, газди, йти з печi? Була-с поредна газдиня, тежко-с працувала, не гайнувала-с, але на старiсть у далеку дорогу вiбраласи. Адi, видиш, де твоя дорога та й твоя Канада? Отам!

І показав iй через вiкно могилу.

– Не хотiла-с iти на цу Канаду, то пiдемо свiтами i розвiемоси на старiсть, як лист по полi. Бог знае, як з нами буде… а я хочу з тобов перед цими нашими людьми вiпрощитиси. Так, як слюб-сми перед ними брали, та так хочу перед ними вiпрощитиси з тобов на смерть. Може, тебе так кинуть у море, що я не буду видiти, а може, мене кинуть, що ти не меш видiти, та прости ми, стара, що-м ти не раз догорив, що-м, може, тi коли скривдив, прости менi i перший раз, i другий раз, i третiй раз.

Цiлувалися. Стара впала Івановi на руки, а вiн казав:

– А то тi, небого, в далеку могилу везу…

Але сих слiв уже нiхто не чув, бо вiд жiночого стола надбiг плач, як вiтер, що з-помiж острих мечiв повiяв та всi голови мужикiв на груди похилив.


IV

– А тепер ступай собi, стара, межи газдинi та пильнуй, аби кожду свое дiйшло, та напийси раз, аби-м тi на вiку видiв п’ену.

– А вас, газди, я ще маю на два гатунки просити. Десь, може, сини пусте в село на пошту, що нас iз старов уже нема. Та би-м просив вас, аби-сте за нас наймили служебку та й аби-сте си так, як сегоднi, зiйшли на обiдець та вiказали очинаш за нас. Може, пан Бог менше грiха припише. Я грошi лишу Якововi, бо вiн молодий та и слушний чоловiк та не сховае дiдiв грейцiр.

– Наймемо, наймемо i очинаш за вас вiкажемо…

Іван задумався. На його тварi малювався якийсь стид.

– Ви старому не дивуйтеси та й не смiйтеси з дiда. Менi самому гей устид вам це казати, але здае ми си, що би-м грiх мав, якби-м цего вам не сказав. Ви знаете, що я собi на своiм горбi хресток камiнний поклав. Гiрко-м го вiз i гiрко-м го наверх вiсаджував, але-м поклав. Такий тежкий, що горб го не скине, мусить го на собi тримати так, як мене тримав. Хотiв-ем кiлько памнетки по собi лишити.

Стулив долонi в трубу i притискав до губiв.

– Так баную за тим горбом, як дитина за цицков. Я на нiм вiк свiй спендив i окалiчiв-ем. Коби-м мiг, та й би-м го в пазуху сховав, та й взев з собов у свiт. Банно ми за найменшов крiшков у селi, за найменшов дитинов, але за тим горбом таки нiколи не перебаную.

Очi замиготiли великим жалем, а лице задрожало, як чорна рiлля пiд сонцем дрожить.

– Оцеi ночi лежу в стодолi, та думаю, та думаю: Господи милосердний, ба що-м так глiбоко зогрiшив, що женеш нi за свiтовi води? Я цiле жите лиш роб, та й роб, та й роб! Не раз, як днинка кiнчиласи, а я впаду на ниву та й ревно молюси до Бога: Господи, не покинь нi нiколи чорним кавалком хлiба, а я буду все працувати, хiба бих не мiг нi руков, нi ногов кинути…

– Потiм мене такий туск напав, що-м чиколонки гриз i чупер собi микав, качев-ем си по соломi, як худобина. Та й нечисте цукнулоси до мене! Не знаю i як, i коли вчинив-ем си пiд грушков з воловодом. За малу филю був би-м си затег. Але Господь милосердний знае, що робить. Нагадав-ем собi за свiй хрест та й мене геть вiдiйшло. Їй, як не побiжу, як не побiжу на свiй горб! За годинку вже-м сидiв пiд хрестом. Посидiв, посидiв довгенько – та й якось ми легше стало.

– Адi, стою перед вами i говорю з вами, а тот горб не вiходить ми з голови. Таки го виджу та й виджу, та й умирати буду та й буду го видiти. Все забуду, а його не забуду. Спiванки-м знав – та й на нiм забув-ем, силу-м мав – та й на нiм лишив-ем.

Одна сльоза котилася по лицi, як перла по скалi.

– Та я вас просю, газди, аби ви, як мете на свiту недiлю поле свiтити, аби ви нiколи мого горба не минали. Будь котрий молодий най вiбiжить та най покропить хрест свiченов водицев, бо знаете, що ксьондз на гору не пiде. Просю я вас за це дуже грешно, аби-сте менi мого хреста нiколи не минали. Буду за вас Бога на тiм свiтi просити, лиш зробiть дiдовi его волю.

Як коли би хотiв рядном простелитися, як коли би добрими, сивими очима хотiв навiки закопати в серцях гостей свою просьбу.

– Іване, куме, а лишiть же ви туск на боцi, геть его вiдкиньте. Ми вас усе будемо нагадувати, раз назавше. Були-сте поредний чоловiк, не лiзли-сте натарапом на нiкого, нiкому-сте не переорали, анi не пересiяли, чужого зеренця-сте не порунтали. Ой, нi! Муть вас люди нагадувати та й хреста вашого на свiту недiлю не минуть.

Отак Михайло розводив Івана.


V

– Вже-м вам, панове газди, все сказав, а тепер хто нi любить, та тот буде пити зо мнов. Сонечко вже над могилов, а ви ще порцiю горiвки зо мнов не вiпили. Заки-м ще в своi хатi i маю гостi за своiм столом, то буду з ними пити, а хто нi навидить, той буде також.

Почалася пиятика, та пиятика, що робить iз мужикiв подурiлих хлопцiв. Незабавки п’яний уже Іван казав закликати музику, аби грав молодiжi, що заступила цiле подвiр’я.

– Мой, маете так данцувати, аби земля дуднiла, аби одноi травички на току не лишилоси!

В хатi всi пили, всi говорили, а нiхто не слухав. Бесiда йшла сама для себе, бо треба ii було конче сказати, мусили сказати, хоч би на вiтер.

– Як-ем го вiпуцував, то був вiпуцований, котре чорний, то як срiблом посипав по чорну, а котре бiлий, то як маслом снiг помастив. Конi були в мене в ордунку, цiсар мiг сiдати! Але-м гроший мав, ой, мав, мав!

– Коби-м учинивси серед такоi пустинi – лиш я та Бог аби був! Аби-м ходив, як дика звiр, лиш кобих не видiв нi тих жидiв, нi панiв, нi ксьондзiв. Отогди би називалоси, що-м пан! А ца земля най западаеси, най си i зараз западе, то-м не згорiв. За чим? Били та катували наших татiв, та в ярем запрегали, а нам уже кусня хлiба не дають прожерти… Е, коби-то так по-мому…

– Ще не находивси такий секвертант, аби що з него стег за податок, ой, нi! Був чех, був нiмець, був поляк – г…, пробачейте, взели. Але як настав мадзур, та й найшов кожушину аж пiд вишнев. Кажу вам, мадзур бiда, очi печи та й грiху за него нема…

Всякоi бесiди було богато, але вона розлiталася в найрiжнiшi сторони, як надгнилi дерева в старiм лiсi.

В шум, гамiр, i зойки, i в жалiсну веселiсть скрипки врiзувався спiв Івана i старого Михайла. Той спiв, що його не раз чути на весiллях, як старi хлопи доберуть охоти i заведуть стародавнiх спiванок. Слова спiву йдуть через старе горло з перешкодами, як коли би не лиш на руках у них, але i в горлi мозилi понаростали. Ідуть слова тих спiванок, як жовте осiнне листя, що ним вiтер гонить по замерлiй землi, а воно раз на раз зупиняеться на кожнiм ярочку i дрожить подертими берегами, як перед смертю.

Іван та й Михайло отак спiвали за молодii лiта, що iх на кедровiм мостi здогонили, а вони вже не хотiли назад вернутися до них навiть у гостi.

Як де пiдтягали вгору яку ноту, то стискалися за руки, але так крiпко, аж сустави хрупотiли, а як подибували дуже жалiсливе мiсце, то нахилювалися до себе i тулили чоло до чола i сумували. Ловилися за шию, цiлувалися, били кулаками в груди i в стiл i такоi собi своiм заржавiлим голосом туги завдавали, що врештi не могли жадного слова вимовити, лиш: «Ой Іванку, брате!», «Ой Мiхайле, приятелю!»


VI

– Дедю, чуете, то вже чес вiходити до колii, а ви розспiвалиси як за добро-миру.

Іван витрiщив очi, але так дивно, що син побiлiв i подався назад, та й поклав голову в долонi i довго щось собi нагадував. Устав iз-за стола, пiдiйшов до жiнки i взяв ii за рукав.

– Стара, гай, машiр – iнц, цвай, драй! Ходи, уберемоси по-панцьки та й пiдемо панувати.

Вийшли обое.

Як уходили назад до хати, то цiла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом, прiрвалася, як би горе людське дунайську загату розiрвало – такий був плач. Жiнки заломили руки i так сплетенi держали над старою Іванихою, аби щось iзгори не впало i ii на мiсцi не роздавило. А Михайло ймив Івана за барки, i шалено термосив ними, i верещав як стеклий.

– Мой, як-ес газда, то фурни тото катране з себе, бо тi вiполичкую як курву!

Але Іван не дивився в той бiк. Ймив стару за шию i пустився з нею в танець.

– Польки менi грай, по-панцьки, мам грошi!

Люди задеревiли, а Іван термосив жiнкою, як би не мав уже гадки пустити ii живу з рук.

Вбiгли сини i силомiць винесли обох iз хати.

На подвiр’ю Іван танцював дальше якоiсь польки, а Іваниха обчепилася руками порога i приповiдала:

– Ото-сми тi вiходила, ото-сми тi вiгризла оцими ногами!

І все рукою показувала в повiтрю, як глибоко вона той порiг виходила.


VII

Плоти попри дороги трiщали i падали – всi люди випроваджували Івана. Вiн iшов зi старою, згорблений, в цайговiм, сивiм одiнню i щохвиля танцював польки.

Аж як усi зупинилися перед хрестом, що Іван його поклав на горбi, то вiн трохи прочуняв i показував старiй хрест:

– Видиш, стара, наш хрестик? Там е вiбито i твое намено. Не бiси, е i мое, i твое…




Засiдання


Раднi поволi стягалися до канцелярii. Кожний, заки входив до хати, висiкався у сiнях, обтирав нiс полою вiд кожуха i долонею ще доправляв. Отак кожний iшов мiж люди. «Славайсу» – «Навiки слава» – та й сiдав на лавi, що стояла довкола хати.

Радних було вже з половина, старшi сидiли ближче до стола, а молодшi трохи подальше. В кутi коло печi стояли сiнники один на другiм, а коло них чорна бляшана банька. То був шпиталь. То як раз або два рази до року написав лiкар письмо до громади, що того а того дня буде в селi, то вiйт кликав до себе полiцiяна Тому:

– Вже, небоже, мусиш завтра прихарити канцелярiю, бо, адi, прийшло письмо, що дохтор приiде. Обшуруеш трохи пiдлогу, посиплеш пiском, розкладеш сiнники по пiдлозi, понакриваеш iх лантухами, поналиваеш тоi смердячоi води з баньки по кутах – та й очi заткаемо. Є припiс, що шпиталь мае бути на холеру, та й мус бути!





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65397546) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения